Сонце сідало...

Сонце сідало, холодно стало,
Дівчина в парку хлопця чекала.
Покірно чекала, аж руки замерзли,
Та в серці любов вирувала безмежна.

Навколо вже правила загадка-осінь.
В повітря здійнялись коричневі коси,
Та дівчина сплела їх в хвостик – і вмить
Дзвінок телефона у сумці дзвенить.

Діставши, вона на екран подивилась,
На ньому ім’я дорогого світилось.
Радісно дівчина трубку підняла,
Але у цю мить її лихо пройняло…

Його першим словом було: «Пробач.
Я все поясню, але ти не плач».
«Чому я ридати повинна? Скажи!
І я вже чекаю тебе, приходи!»

«Прощай, я до тебе уже не прийду.
Ні зараз, ніколи… Я скоро помру».
«Усе це неправда! Безглузда помилка!», -
І дівчина з горя заплакала гірко.

«Як я би хотів, щоб було, як ти кажеш!
Хвороба – це штука, якій не накажеш:
Заражуй сьогодні, відходь післязавтра…
Оце, моя мила, і є уся правда».

Кричала у трубку нещасна з плачем:
«Як я тепер буду тобі на плече
Схиляти голівку, всі біди казати,
Усі таємниці, поради питати?»

«Не плач, моя люба, біль з часом пройде,
Та я в цей момент хочу знати одне:
Чи ти увесь час мене вірно кохала?»
«Завжди й повсякчас! Відколи тебе взнала!

Та що за питання? Хіба ти не знаєш,
Як я тебе люблю й мене ти кохаєш?!»
«Я знаю, голубко, та ще раз питаю,
Востаннє. Я чую, як тихо вмираю».

«Мій любий, коханий, не смій помирати!
Чому ти не міг це раніше сказати?»
«Я думав, що ми розійдемось до цього,
Та наше кохання сильніше від всього».

Опісля цих слів зв’язок обірвався,
Десь грім загримів, сильних дощ розпочався.
Дівчина вибігла з парку і швидко
До хлопця побігла. Зайшла у будинок,

Піднялася ліфтом на поверх четвертий…
Як жаль, та коханий її вже був мертвий.
Зайшла до квартири, ввійшла до кімнати,
Над сином сиділа заплакана мати.

А батько в куточку могутньо стояв,
На сина дивився й в долоню ридав.
«Чому ж ви його не відвезли в лікарню?»
«Боюсь, моя радість, що це було б марно.

Дізналися ми про недугу вже пізно,
Тому лікування не було б корисне.
Так коротко тато усе пояснив,
Не втримався й знову сльозину пустив.

Заплакала й дівчина, згадавши усе:
«Ось так для нас всіх життя також мине», -
Сказала уголос до батька й до мами
Й незвично бліда підійшла до дивана,

Де солодко спало кохання єдине,
Найкращий друг в світі та щира людина.
З жалем впала дівчина вниз на коліна,
Бо в неї під серцем вже жила дитина…
2008 р.
Amster_Dama
Amster_Dama
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 21 бер 2013 о 02:54
мітки: вірш, поезія
She
21 бер 2013 о 05:30
((((((((
вірш гарний
01 кві 2013 о 08:41
Анонім Критика
Написано настільки реалістично, що це, мабуть, було пережито автором чи близькими йому людьми. Сумна історія, оповита "заходом сонця" (відходом близької людини у далекі світи). Заслуговує на похвалу сюжетність і розлога діалогічність твору. Тільки "дзвінок дзвенить" - невиправдана тавтологія, наказовий спосіб дієслова буде "приходЬ", а не "приходи"
11 січ 2016 о 20:20
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024